Власний гортанний голос змусив його підскочити з місця як наляканого горобця. Бляклі кришталики сумирних очей ніяк не могли звикнути до раптової зміни кольорової гамми, і здавалося, що світ на хвилинку одягнувся у психоделічну футболку прямо з початку сімдесятих. Він закрив очі - дивитись поперед себе було нестерпно боляче. Та все ж приємно усвідомлювати, що перед тобою оцей фонтан дикого кольору, така собі нафтова пляма на калюжі, яка тільки те й робить, що переливається кольорами веселки.
Найгірше те, що він ніяк не може вловити в поле зору оту постать в променях сонця, яка своїм раптовим візитом перервала тридцятирічну боротьбу з самим собою. І навіщо він прийшов?
Скоріш за все познущатись... Витягнути його, безвольного, з прихистку на пагорбі, і змусити дихати свіжим повітрям. Або, що ще навіть гірше, завезти знов в той шалений потік людей і думок, які переплітаються з неймовірною швидкістю, і як стрічка Мебіуса плутається між ногами. Не хочу.
- “Краще мені тут померти - в спокої і на самоті.”
- “Відкривай очі і вставай” - страшний голос не залишав більше сумнівів щодо своїх намірів таки змусити його підкорятись.
- “Нам пора. Піднімайся, або я зв’яжу тобі руки і змушу повзти перед собою як гусеницю, якщо тобі так буде зручніше.” - “Як скажеш...”
![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif?v=92.1){kind=small}
parkourunner
calm
thankful
happy
